У держави немає власних коштів, бо всі бюджетні кошти – це кошти платників податків. Держава сама по собі нічого не генерує, а тільки витрачає сплачені податки. Органи влади – не власник, а розпорядник наших коштів! А власники – ми, громадяни! Але, спочатку ми маємо навчитися це відчувати, розібратися, як це працює і навчитися використовувати на благо громади.

Всі, хто працює, володіє майном, веде підприємницьку діяльність, купує товари та послуги – тримають на своїх плечах всю бюджетну сферу держави! Це саме з їх коштів сплачують пенсії, субсидії, утримують школи, садочки, лікарні, органи самоврядування і охорони правопорядку; це за їх кошти будують дороги і тротуари, освітлюють й прибирають вулиці. Звісно, багато хто працює без офіційного оформлення, щоб мінімізувати податки, однак це не змінює головного принципу – за все в державі платять її громадяни! Цей принцип зберігається на всіх рівнях, від маленьких сіл до мегаполісів, від районів до держави в цілому.

Але податкова система побудована так, що ми не завжди відчуваємо де і скільки сплачуємо, тому і не сприймаємо бюджетні кошти, як свої.

За статистичними даними, середній рівень оплати праці українця – 7400 грн./міс.  Якщо робітник офіційно отримує зарплату, то роботодавець при виплаті має утримати податки: 18% – ПДФО (податок на доходи фізичних осіб) і 1,5% – військового збору. Це складає 1443 грн.(1332 + 111), відповідно «на руки» людина отримає  5957 грн.  Крім того, одночасно нараховується і сплачується 22% ЄСВ (єдиного соціального внеску), який наповнює різні фонди: пенсійний фонд, фонд страхування на випадок безробіття, втрати працездатності, нещасних випадків, тощо. У грошах це складає 1628 грн., але ці кошти за працюючого сплачує роботодавець. От і виходить, що роботодавець витрачає 9028 грн., а робітник з них отримує лише 5957, а інші 3071 грн. передаються у розпорядження державним органам. Звісно, не у кожного така зарплата, але загальний принцип зберігається: на кожні 2 грн., які отримала працююча людина – 1 грн. зараховується в різні бюджети і фонди.

Але це ще не все! Є інша категорія податків, які ми сплачуємо, коли щось купуємо. Це ПДВ (податок на додану вартість), який складає 20% і Акциз, який сплачується при купівлі алкогольних напоїв, тютюнових виробів і паливо-мастильних матеріалів, він не має відсоткової ставки, але додає 5-10 грн. додаткових витрат на одиницю товару. Таким чином, коли українець витрачає свою зарплату, то п’ята частина витрат потрапляє до бюджету.

І це ще не все! Коли українець володіє майном, то він сплачує за це податки. Податок на землю і нерухомість – є головним джерелом наповнення бюджетів найнижчого рівня (сіл і міст районного значення). Коли українець займається підприємницькою діяльністю, або отримує платні адміністративні послуги  – він також, наповнює місцевий бюджет.

Таким чином, кожен з нас фінансує державу в середньому на 50 тис.грн. на рік! А що отримує навзаєм? Благоустрій, освіту, охорону здоров’я і правопорядку за «державний» кошт.  Але якість така… що хочеться сказати: краще поверніть грошима!

На сьогодні люди власним коштом будують альтернативні системи – систему репетиторства, комерційної медицини, комерційної охорони, що зайвий раз підкреслює неефективність державних закладів. І в той же час, в разі необхідності, ми додатково фінансуємо державні школи, садочки, лікарні, попри те, що вже сплатили за все це власними податками. Про якість роботи правоохоронної та судочинної системи взагалі не варто згадувати. Так само, як і про якість соціального захисту пенсіонерів і непрацездатних…

Чому ми погодилися на це?!  Чому не вимагаємо змін?

Причин декілька.

По-перше, ми не сплачуємо податки власноруч, за нас це робить наш роботодавець, чи власник крамниці, де ми купуємо, тому ми навіть розміру своїх податків не знаємо.  До речі, тут ми теж не принципові, нехтуємо офіційним працевлаштуванням, не вимагаємо чеки в місцях продажу, тому і не знаємо напевно, перераховані наші податки в бюджет чи ні.

По-друге, ми не вміємо об’єднуватися, для вирішення значних проблем. Через непрості умови буття, ми сповідуємо цінності «виживання», а не цінності «співпраці» і «розвитку», вони штовхають нас до безініціативності, недовіри, конкуренції,  боротьби між собою, агресивності, цінування привілеїв і пільг, кумівства, тощо.  Так, це та сама «хата з краю». Тому нам спочатку треба вчитися ефективній взаємодії, вмінню вести діалог і знайти спільне рішення. Як приклад, спробуйте прийняти і впровадити якесь спільне рішення мешканців багатоквартирного будинку, або певної вулиці у приватному секторі… Все зависне ще на моменті зборів! А скільки випадків, коли родичі воюють через спадок! А скільки сусідів, які сваряться між собою за межу! Все це через елементарне невміння знайти компроміс і дійти згоди. А поки ми чубимося між собою за копійки, нас щороку обкрадають на тисячі!

По-третє, ми маємо низький рівень знань про те, як працює система збору і перерозподілу громадських коштів, як її можна контролювати, як захистити свої права. Як, в решті решт, можна перебудувати цю систему на користь людям.

Якщо перше і друге залежить від самої людини, то третє є наслідком певної політики органів влади, небажанням давати інформацію, бажанням приховати корупцію. Тому діяльність ГО «Об’єднання «Самопоміч» у Києво-Святошинському районі значною мірою націлена на подолання «білих плям» в розумінні  того, як влаштована місцева влада,  де і як мандрують кошти платників податків.

Активні і озброєні знаннями громадяни – та сила, яка здатна подолати безлад у державі!

Юлія Скочинська,
керівник ГО «Об’єднання «Самопоміч» Києво-Святошинського району.